Гаврило Прокопенко-поет, земляк, патріот
Життєвий і творчий шлях Гаврила Никифоровича Прокопенка
У 1922 році в степовому селі Жданівка, в простій селянській родині, народився майбутній поет. В кінці вулиці Жовтневої, якраз над дячківською греблею стояла маленька селянська хата, яка світила привітними маленькими вікнами. До школи Гаврусь пішов в 1930 році і закінчив її 1941 році з відзнакою. Тоді медалі не давали – був такий золотий атестат, обведений каймою.
Були тяжкі злиденні дитячі роки, пережитий завдяки матері, голодомор 1933. В книжці «33-й голод. Народна книга – меморіал», підготовлена Л. Коваленко і В. Маняком. Київ, «Радянський письменник», спогади Прокопенка Гаврила Никифоровича розміщені на ст. 195-197.В книзі також його вірші про голодомор «Мара 33 року», «Материнські руки».
Проводжаючи третьої суботи місяця липня 1941 року у Севастополь, мати поцілувала, перехрестила сина і сказала: «Гаврусю гляди ж, воюй добре, в полон край боже, нізащо не здавайся, краще смерть». І той материнський наказ проніс через усі довгі роки війни і повернувся додому переможцем. Закінчив Севастопольське військово-морське училище, а після війни ще 15 років служив у Збройних Силах як офіцер берегової артилерії ВМФ , одержав призначення на Чукотку. Далі були довгі мандрівки по гарнізонах Севастополя, Курил, Камчатки, Кавказу. Під час війни, у Владивостоці зустрів свою майбутню дружину Ірину Миколаївну, з якою одружився 1945 році і все життя пройшов з нею як з вірним другом, соратником, вона підтримувала все його життя – була однодумцем і одночасно прекрасною дитячою письменницею. Закінчив службу майором, міг і дослужитися й до підполковника , але мріяв отримати філологічну освіту і писати вірші, адже з дитинства любив малювати, віршував. Уперше його вірші були опубліковані в 1944 році в газеті Тихоокеанського флоту «Боевая вахта» у перекладі російською.
Перша збірка Гаврила Никифоровича під назвою «Сонячний вітер» вийшла в 1977 році, але надзвичайно скалічена і спотворена цензурою.
Поет,
якого довго не друкували за життя, живе після смерті. У своїх дітях і внуках, спогадах близьких, у книгах.
Я твій син і нині,як колись
Парубоцька сила повнить груди
Саме тут, у рідному селі.
Твоє сухе закурене бадилля,
За тепле море, пальми і цитрини…
Прости-я зараз стану на коліна,
Твоє родюче рідне чорне лоно.
Щоб не знищила нас марнота,
Що зросла біля отчої хати,
Пильнувать, щоб у душах не гас
Як і Ненька-Вкраїна, єдина.
Повернути в серця «Заповіт»,
Мати! Хіба є в світі щось прекрасніше і святіше? Мати не лише дарує життя,вона віддає дитині свою душу,напуває разом з молоком любов Скільки прекрасних,хвилюючих поезій присвячено матері!
Були тяжкі злиденні дитячі роки, пережитий, завдяки матері, голодомор 33-го.У своєму вірші «Мамо» поет возвеличує материні руки,які врятували його від смерті.
Це вони почорніли від голоду
Серед українських поетів і Гаврило Прокопенко присвятив свій талант возвеличенню і уславленню матері. Він по своєму передає почуття до найріднішої людини,нагадуючи нам,щоб ми цінували свою матір, проявляючи любов до неї у поезії «Пісні моєї матері»:
Між рифами на катері,
І не впіймала смерть мене
Пісні моєї матері,
А пізнавав людей і світ
Рідне слово та народна пісня були для неї чи не найбільшою втіхою в нелегкому житті. Ще тринадцятилітньою, як наймитувала в катеринославського крамаря, лаштуючись на спочинок у закутку коридора, наспівувала потихеньку:
Туди мою голівоньку
«Було стелюся в закапелку, мугичу та плачу нишком,а все ж і розвидниться трохи на душі від того співу,й засну гарно»,-згадувала не раз . І потім-чи то живучи одинокою солдаткою,чи сапаючи безкраї гони в економії князя Урусова ,чи нагинаючись з перевеслом до валка на власній смузі (це вже після Жовтня) , прядучи, перучи, латаючи сорочки синам: і вдосвіта, і вдень, і вночі-ніколи не розлучалася вона з піснею. І радість, і горе співом зустрічала й проводжала. Ні повсякденні турботи сімейної жінки, ні лихоліття німецько-фашистської окупації не згасили пісенної жарини в її серці. Не згасили,але й не дали розгорітися вогникові,що мав би освітити й зігріти не одну людську душу.
Ось вона сидить переді мною на лаві, невеличка, сухенька, і чорними, покрученими важкою працею руками, що завжди пахнуть любистком чи канупером, перебирає аркушики, де записано «печатними буквами» її пісні,її думки… Самотужки навчилася читати, а писати скорописно-так і не вдалося,все ніколи було. Училася коло братів, яким пощастило закінчити церковно-парафіяльну школу. Завдяки цьому і я ще пытой», казки . і чую як мама підбирає мотив до вірша Павла Грабовського,якого я вчив кілька місяців тому: Я тоді не знав, аж по війні здогадався про це ,та вона тоді їх майже не памЛисти-пісні складала систематично з 1941 по 1945 рік,особливо інтенсивно під час тимчасової окупації, шкода тільки,що записано їх небагато. Не раз крадькома плакав я над тими листами. Може тому, що складала рідна душа, рідна рука писала? Може. Та в них і щось таке, як мені здається, що й сторонню людину зворушить,а саме: житва краса народної поезії, кринична прозорість почуття і слова:
Не чорнилом-гарячою
’ Од ваших «неньок» мені аж у вухах лящить, а я ще фізики не вивчив». Вона осміхнеться ніяково й перестане. А тепер усе б одсунув геть і слухав би днями-ночами. Але, як мовиться,буде каяття та не буде вороття.
Мотив синівської вірності,відданості перед матір’ю- один із провідних мотивів у творчості поета. Пресвітлий образ матері в поезії «Мати»,це уособлення чогось найсвятішого,на стільки тонкого і красивого,що здається словами це передати не можливо:
Руки мучені й перемучені
Понесли мене по планеті,
Руки зморені,руки жилаві,
Щоб мене на війні не вбили.
Берегині життя всесвітнього,
Гаврило Никифорович по своєму передав почуття поваги і любові до найріднішої людини,своєрідно показав значення жінки-
Як тебе не любити!
Гаврило Прокопенко, «Українська мова»
Мово моя чудова,
Наше буття відбите.
Луни часів колишніх
І заповітні мрії,
Не довіряйте,люди,
Гребують словом рідним
Слово народне миле,
Тіл і плодів наливом,
Пахне любистком,житом,
Мово моя чудова!
Велична,дзвінка і правдива!
Нехай же довіку буя
Прекрасна,могутня і сміла!
Навіщо потворно ламаєш язик?
У свій час поета називали націоналістом,бо шанував українську мову,носив вишивану сорочку і відпустив козацькі вуса.
Я виростив козацькі вуса.
А ще я полюбляв слив’янку
Лайнули націоналістом.
(-
Не зрадив материнську мову,
Любив сердешну Україну
Лишався націоналістом!
<span times="" new="" roman'"=""> Мово рідна !В тобі мудрість віків, пам’ять тисячоліть і душа народу.
<span times="" new="" roman'"=""> Знати, вивчати, берегти , збагачувати велике духовне надбання свого народу, рідну українську мову-це наш святий обов’язок і прикладом для нас є наш славний земляк Г.Н.Прокопенко.
